Історія села Нижні Воріта

Географічне положення

Село Нижні Ворота розташоване біля підніжжя Бескидських гір та Верецького перевалу, який з’єднує Закарпатську і Львівську області. Наше село знаходиться за 12 км від районного центру і залізничної станції Воловець, на автотрасі Ужгород-Львів. Околицею села пролягає міжнародна шосейна дорога Київ-Чоп.

З боку Верхніх Воріт нижньою частиною села протікає річка Славка, яка теж зливається з Латорицею.

Село розміщене на висоті 445м. над рівнем моря в поясі букових і хвойних лісів. Поверхня горбиста, перевищення висот до 60-80м. Площа зелених насаджень 650га. Найвищі висоти – Великий верх, Припір, Голиця, Чова, Станковець.

Сільській раді підпорядковується і село Задільське.

Вступ

Найперша писемна згадка про село датується 896 роком. Цю дату було знайдено в давньоугорському літописі, де зазначається, що саме цього року через Верецький перевал, а згодом і через Нижні Верецькі (так називалось село до 1945 року) пройшло плем’я угрів Алмоша в Панонію.

До дев’ятого століття наше село належало до Великоморавської держави. Після її розпаду наш край існував відособлено. В 992 році сюди здійснив похід князь Київської Русі Володимир і приєднав закарпатські землі до Київської Русі. Саме від цього часу землю наших предків стали називати „Русь”, а людей русичами або русинами.

До 1945р. наше село називалось Нижні Верецькі. Походження назви пов’язують з місцями серед гір, які раніше називали „веретками”. Верецький перевал здавна називався Руськими Воротами, через який підтримувались зв’язки закарпатських земель з рештою території Київської Русі.

Верецькі були під владою угорського короля Іштвана.

До складу Галицько-Волинського князівства наше село входило з 1281 по 1323 роки. В цей період тут князював Лев Данилович. В наступні роки у Нижніх Верецьких знову панували угорці. Вони нав’язували свої порядки, культуру та релігію. В 1433 році село належало угорським дворянам Білкеям.

Лихоліття  воєн

Велику зацікавленість викликають відомості про війни, які не обминули землю наших далеких предків.

Першими тут побували половці (1086р.) Це була половецька орда на чолі з ханом Кутеском. Протягом 5 днів штурмували половці Мукачівський замок, але взяти його не змогли. Зазнавши невдачі, підійшли до Ужгорода. Оволодіти Ужгородським замком їм теж не вдалося.  ограбувавши край, спаливши міста і села, половці пройшли через Нижні Верецькі і відійшли в Галичину.

Потім в 1241 році тут побувала монголо-татарська орда. Маючи намір дальшого просування в Закарпатську низовину, пройшла орда через Верецький перевал і ввійшла в Нижні Верецькі. 12 березня 1241 року біля села відбулася жорстока битва. Угорське військо, яким керував намісник короля воєвода Денеш, було розбите. Завойовники хана Батия пограбували і спалили село. Вижили тільки окремі родини, серед яких згадуються Малиничі, Курахи, Поповичі, Бирковичі.

В 1600 році через Верецькі в Угорщину пройшла орда кримських татар, які принесла в долину Латориці неволю, нові руйнування та смерть.

В 1648 році було проведено перепис населення Нижніх Верецьких. На той час в селі було 118 дворів. Основним заняттям селян було землеробство і скотарство. Вони сіяли овес, жито, ячмінь, коноплі, льон, садили картоплю. Ще займались прядінням і ткацтвом. Цікаві сторінки з історії села пов’язані з постаттю угорського князя Дьордя  акоці ІІ. Саме до нього в 1649 році в Мукачівський замок через село простували посланці гетьмана Богдана Хмельницького. В Мукачівському замку була підписана угода про спільні дії проти панської Польщі. За що село, як найближчий населений пункт до польського кордону, важко поплатилось. Вже наступного, 1657 року, в Нижні Верецькі вдерлися війська польської шляхти під проводом воєводи Любомирського і поглумилися над мирними селянами, шляхта таким чином помстилися князеві Ракоці  а його втручання в польські справи.

Ще один не менш цікавий факт. На початку ХVІІІ ст. наш край, як і Австро-Угорщину в цілому, охопила визвольна війна проти панування Габсбургів (1703-1711рр.). В ній брали участь і наші земляки. Саме селяни Нижніх Верецьок за дорученням Ференца Ракоці ІІ відвозили листа до російського імператора ПетраІ. Зазнавши поразки, Ференц Ракоці, залишаючи Батьківщину, зупинився в Нижніх Верецьких, звідси 20 лютого 1711 року звернувся з відкритим листом до населення краю, в якому дякував за підтримку його куруцам.

Колишній маєток Ференца Ракоці ІІ перейшов у 1728 році до майницького архієпископа Франца Шенборна. Так виникла Мукачівсько-Чинадіївська домінія Шенборнів, до якої входили два міста (Мукачево та Берегово) та понад 200 сіл, в тому числі і Нижні Верецькі. Село стало центром верховинського краю. В 1732 році граф Шенборн надав Нижнім Верецьким статус містечка, за яким вони отримали право влаштовувати ярмарки. Село мало навіть свою гербову печать. На ній був зображений лев і викарбуваний такий напис угорською мовою: „Also Veretzke Varosh Pepcsetye. 1844” /Печать міста Нижніх Верецьких. 1844/ „Нижні Верецькі є метрополією Верховини, – писав у 1881 році Тиводар Легоцький, – куди, особливо під час ярмарків русини з’їжджаються у святковому вбранні”. Ярмарки проводились в селі понад 200 літ. Вони влаштовувались в центрі містечка, на березі  Латориці, недалеко від церкви.

Школу в Нижніх Верецьких було відкрито тільки при кінці ХVІІІ століття. Селяни не мали змоги віддавати дітей до неї, бо діти пасли худобу і працювали в полі. До того ж цій чотирирічній школі учні перші два роки вчилися рідною мовою, а два останні – угорською. Хто хотів вчитися далі, мусів приймати угорське прізвище.

Перепис населення Нижніх Верецьких в 1908 році нараховував 1812 осіб, а саме на той час в селі було 1003 греко-католики, 82 римо-католики, 11 реформатів та 716 євреїв. Про це свідчить архівна довідка №48-Тем, видана в державному архіві Закарпатської області в м.Берегово, пл.Героїв,4а, 18.12.1990 року.

 

Дещо з історії церкви в центрі села

З давніх часів у Нижніх Верецьках Було дві конфесії - греко-католики та іудеї.

Є дані, що станом на 1733 р. у Нижніх Верецьках була гарна дерев’яна греко-католицька церкву св. Іоана з трьома дзвонами. В 1734 р. церкві надали право отримувати прибуток зі щорічного ярмарку.

В 1784 р. у Нижніх Воротах було збудовано дерев’яну греко-католицьку церкву в бойківському стилі з трьома верхами і відкритою галереєю.

В 1810 році Нижні Верецькі відвідав австрійський імператор Карл ІІІ, який був вражений архітектурною красою новозбудованого дерев’яного церковного храму. На продовження робіт по внутрішньому оздобленню споруди в церковної громади вже не було зовсім коштів. Тоді за наказом імператора було виділено гроші із державної казни і направлено на продовження робіт по введенню в дію новозбудованої церкви. За ці кошти було виготовлено Іконостас, святий Пристіл, Казательницю. До речі, Іконостас церкви в Нижніх Воротах за своєю унікальністю не має рівних в церквах району. Іконостас є один із найстаріших. Його було встановлено в церкві і освячено священиком Олександром Ковордані 10 серпня 1811 року. Про це свідчить запис на Іконостасі, зроблений австрійською мовою. Тут зазначається також, що Іконостас було виготовлено за сприянням імператора Карла ІІІ.

У 1840 р. побудували також нову фару та школу.

З часом будівля храму стала замалою для місцевих прихожан, тому в 1860 році церковна громада вирішила звести мурований церковний храм з каменю та цегли. Наступного року будівництво було розпочате на кошти графа Шенборна. Для фундаменту, висота якого досягла 1,5-2м. потрібно було понад 800м³ каменю. Вірники села все це робили вручну. З Ужгорода та Мукачева були запрошені майстри, що мали вже багатий досвід такого будівництва. Із свідчень старожилів, тодішній берів (староста) села Комар Федір (Костів), за власний рахунок завершив будівництво церкви. В процесі будівництва храму було перенесено із старої дерев’яної церкви, що стояла поруч, перпендикулярно до нової, два 600кг. дзвони і Іконостас. У 1888р. роботи по завершенню будівництва поступово закінчувались. Австро-угорський окружний суд, що діяв у селі, зобов’язав греко-католицького священика о.Легезу проводити роботу по внутрішньому оздобленню храму.

         

           Зі старої дерев’яної церкви було перенесено всю церковну атрибутику. Після чого, в 1893 році за священика Михайла Бачинського,  громада вирішила стару дерев’яну церкву розібрати і передати в село Нова Розтока, де вона прослужила греко-католицькій громаді майже до 2000р. поки  через нез’ясовані обставини не згоріла.

.12 липня 1889 року відбулося відкриття новозбудованого мурованого греко-католицького храму, проведено його освячення і названо в честь святих верховних апостолів Петра і Павла.
У 1912 році громада замовила на ужгородській ливарні дзвін вагою 1270 кг. Два старі дзвони реквізували на початку Першої світової війни і їх замінили після війни двома новими 650-кілограмовими дзвонами.

Іще одна цікава деталь.

У 1941р. житель села Тишова Олекса Улинець виготовив власноручно з кольорового металу Ківот для збереження святих Таїнств і передав його до храму. Цей Ківот є в церкві і зараз.

Серед трагічних сторінок української історії ХХ століття доля УГКЦ, її священиків та вірних посідає особливе місце. Але завдяки греко-католицькому священнику о.Степану Кабацію, який тут прослужив 33 роки, жителі села Нижні Ворота навіть не відчули переслідувань. У селі згадують, як одного разу його викликали у Воловецький райком партії і наказали перенести свято Петра і Павла із робочого дня на неділю. Священик різко відповів першому секретарю: «Це ви перенесіть першого травня та сьомого листопада на неділю, а я не можу, бо я не Бог, а тільки його слуга».

(На фото дружина Елеонора та о.Степан Кабацій(19.12.1921-6.11.2007р.р.)

 (12 липня 2007р.))

І тільки в 1984 році, храм розпочав обслуговувати православний священик Ю.Орос Московського патріархату.

 В період незалежності України греко-католикам та православним не вдалося впровадити почергові служби у храмі св. Петра і Павла, тому греко-католицька громада була змушена молитися деякий час на вулиці, потім у приміщенні колишньої фари. А згодом було розпочато будівництво нового греко-католицького храму.

Бунт кріпаків графа Шенборна

Посилення кріпосницького гніту призводило до масового розорення села. Це викликало протест і опір села. Протягом 1855-1837 років проходили виступи селян сорока сіл Нижньоверечанської економії графа Шенборна. В Закарпатському обласному державному архіві зберігається чи не єдиний документ-свідчення селянського бунту. Це скарга селян-кріпаків 43 сіл Верховини була направлена на ім’я цісаря і описувала, в яких тяжких умовах живуть селяни на Верховині. Зокрема, в скарзі йдеться про те, що під час жнив за десятину панські слуги забирають від селян найкращі снопи, залишаючи їм найгірші. Картоплі забирають скільки завгодно, не зважаючи на вагу і домовленість. Половина врожаю забирається для графа. А, якщо капуста померзне, тоді від кріпаків вимагають оплатити грішми. Службовці домінії примушують селян обробляти їх земельні ділянки безплатно та ще й забезпечувати їх вівсом, дровами тощо. Крім панщини, селян примушували виконувати також багато інших робіт, зокрема, вивозити із лісу дрова, доставляти будівельний камінь. Кожен двір повинен був відробляти ще 27 днів, які не зараховувались у панщину. Скаржники просили австрійського імператора і короля Угорщини Фердинанда полегшити умови їх життя і праці. Скарга нараховувала 17 пунктів, була завірена печатками 13-х сіл і підписами (хрестиками) 129 селян-кріпаків. У відповідь – цісарські чиновники разом з гайдуками Шенборна різними способами намагалися придушити виступи селян. Підкупи й провокації, арешти й биття, погрожування попів пеклом – усе пускалося в хід. Все це розбивалося об стіну ненависті кріпаків, доведених до неймовірних злиднів.

Керівником повсталих селян став Павло Беркович, хоробрий та кмітливий селянин з  Нижніх Верецьок. Під час одного з набігів гайдукам вдалося схопити керівників бунту серед них був і Павло Беркович. Його закували в кайдани, покарали 50 палицями і кинули у Берегівську жупну в’язницю. 

Хоч виступи селян були придушені, але повстанці домоглися заміни ненависних народові економів та гайдуків, обмеження грабіжницьких вимог орендаторів.

В 1898 році угорський уряд організував так звану „Верховинську секцію”. В рамках цієї акції граф Шенборн повинен був віддати в оренду 120га сільськогосподарських угідь. Таким чином, у 1903 році у Нижніх Верецьких було відкрито державну племінну ферму. Їй належали й кращі земельні угіддя. На фермі вирощували кращих коней, корів, овець, свиней. При фермі в 1905 році було відкрито Господарську школу, де готувались відповідні спеціалісти, які в наш час називались би агрономами, зоотехніками і т.п.

В другій половині ХІХст. авторитет Нижніх Верецьок перед австро-угорським урядом значно виріс. Прикладом цього стало відкриття поштового відділення. Це була єдина пошта на весь верховинський край. З неї доставляли за 12 діб кіньми кореспонденцію аж до австрійської столиці – Відня.

Влітку 1914 року спалахнула Перша світова війна. Нижні Верецькі, як і весь Закарпатський край, стали не лише прифронтовим районом, а й в певний час і ареною воєнних дій. Так, 27 жовтня 1914р. і 15.01.1915р. російські війська оволодівали нашим селом, витіснивши австро-угорську армію. Селяни Нижніх Верецьок вказували воїнам стежки через гірські хребти, допомагали фуражем, транспортом, таємно захоронювали битих російських солдатів. Австро-угорські власті жорстоко розправились з населенням за симпатію до російських солдатів. Так, у жовтні 1914 року було зарештовано і кинуто у в’язницю 800 українців з Волівця, Канори, Верхніх і Нижніх Верецьок.

Падіння Австро-Угорської імперії в 1918 році поклало край  мадярському гнітові у нашому краї.

Верховинський  край  та село Нижні Верецькі  в складі  Чехословаччини

За Сен-Жерменським мирним договором з 1919 року Закарпаття під назвою «Підкарпатська Русь» було включено до складу Чехословаччини.

Хоч в цілому з приходом чеської влади життя верховинців дещо покращилось, однак економічна криза принесла згубні наслідки. Недоїдання і голод, епідемії тифу стали звичайним і масовим явищем.

Ось що писав 25 січня 1921 року кореспондент Русин Модьяр Гірлоп в одну з чеських газет про Волове (нині  Міжгір'я): „Волове – край жаху…, 900 будинків, 400 випадків тифу. Кожного дня три-чотири похорони…”. Далі співробітник газети повідомляє таке: „Шановна редакціє! Ніхто не має уяви про те, як живеться тут, на Верховині. Населення гине від тифу… Є будинки, в котрих померло три-п’ять мешканців. Відсутня медична допомога. Уряд не вживає жодних заходів. Епідемія щодня поширюється, оскільки у людей немає харчів.

Що постачають на Верховину? Один раз дають один кілограм пшеничного борошна. Але за яких умов! Кому треба 1 кілограм борошна, той повинен купити на людину 3кг вівса, 1кг кінських жмихів (7 крон за 1кг), і тільки після цього одержить бідний русин 1кг пшеничного борошна. Іноді приходить маленька порція вівса… навіть тварини ним гидують.”

Ці факти є свідченням того, якою глибокою була економічна криза.

Нестерпним було і життя трудящих Воловеччини. Про це не замовчувала навіть чеська урядова преса. З трибун парламенту лунали заклики допомогти знедоленим верховинцям хоча би наданням їм роботи.

Депутат чеського парламенту Йозеф Штетка 22 січня 1932 року говорив про жахливе життя селян в Нижніх Верецьких: „Жахливо побувати в кількох хатинах Нижніх Верецьок. Побував я в хатині, зліпленій з болота, номер якої 186. Власник її Понзел.В це „людське житло”, куди ведуть  вері висотою 120 см заввишки, є два віконця по 20 см.

В цій дирі живе 12 людських істот. Перед входом в цю хату стояла на снігу боса дівчина з оголеною верхньою частиною тіла. На лютому морозі – боса. На печі сиділо 5 малих, зовсім голих дітей. Їхня їжа – поливка з гнилої ріпи, засипана вівсяним борошном. Мати лежала на дошці, ледве ворухалась. А батько, якби його покласти в труну, ніхто б не пізнав, що це жива людина. Така обстановка в кожній другій хаті”.

Цей депутат обїхав багато сіл Воловеччини, бачив голод і злидні всюди. В районі Волівця 70% населення хворіло на черевний тиф. Становище ускладнювалося тим, що знесилені голодом люди були позбавлені будь-якої допомоги. В  Нижньоверецькому окрузі один лікар обслуговував 26 тисяч чоловік. За один день перебування в лікарні треба було платити 20-25 крон.

І, не дивлячись на такі злидні, екзекутори снували по селах, за несплату податків забирали у селянина останню козу. Селяни змушені були влаштовувати демонстрації, вимагаючи від уряду роботи та допомоги голодуючому населенню.

Так, 30 січня 1933 року в голодному поході взяло участь  понад 200 селян Нижніх Верецьких та навколишніх сіл. Підтвердженням  цьому є запис Теодора Легоцького у відомій „Монографії Березької жупи” про село Абранку, жителі якого брали участь в голодному поході до села Нижні Верецькі, де були розігнані жандармами. Згадує відомий історик і про демонстрантів з Канори, Гудливого, Скотарського, Волівця. Жандарми пострілами розігнали демонстрантів, вбили молодого безробітного із Скотарського Федора Селехмана.

Така демонстрація пройшла і в Жденієві 10 лютого 1932 року. В селі біля нотарського уряду зібралося понад 700 голодних селян, які домагалися припинення екзекуцій, скасування податків і забезпечення роботою. Нотар прийняв вимогу, але власті і не думали її виконувати. Для вгамування непокірних в них була жандармерія.

Проте авторитет Нижніх  Верецьких як окружного центру невпинно зростав. На базі племінної ферми було утворено в 1920 році дослідне господарство. Пізніше, в 20-х роках в селі відкрили аптеку, взуттєвий магазин, були зведені нові адміністративні будинки окружного суду, жандармерії.

Великого розвитку набули комерційні структури. Однак, комерцією в основному займались євреї. В центрі села розміщався великий  удинок єврея – багатія Вайса Лейби.

В колишній корчмі єврея Лейби відкрилось широке комерційне товариство „Дружество”. Воно включало, крім магазину змішаних товарів,  орчму, перукарню, пошту, клуб, бібліотеку, готель.

Очолив це товариство вище згадуваний депутат від Воловеччини до Чехословацького Сейму Василь Щерецький. Його заступником був обраний Курах Михайло, а обов’язки касира виконував Вайдич Федір.

До складу „Дружества”, першого кредитного кооперативного товариства, входило 35 чоловік – самих заможних людей Нижніх Верецьких та навколишніх сіл. Серед них були Балецький Федір, Чакавий Федір, Понзель Степан, Курах Василь, Малинич Василь, Малинич Олексій, Гвоздак Йосип, Гвоздак Іван, Козик Михайло, Халус Іван, Курах Олексій, Курах Степан, Шкомар  ихайло, Рябінчак Олексій, Коріш Василь та інші.

З  історії  розвитку  шкільної  освіти

За чехословацького  режиму в селі вже були 2 церковно-приходські 4-класні школи. Дальшу освіту можна було здобувати у восьмирічній народній школі. Школи були розміщені  в 3-х старих будинках. У 1937 році було відкрито дві нові будови народної школи, одна з них називалась чеською, а друга – руською. В чеській школі навчались діти євреїв, чехів та заможних людей села, в руській – діти бідніших селян. Школу відвідувала незначна кількість дітей, бо діти були зайняті на випасанні худоби, на роботі в полі. Писемність серед дорослого населення становила 5%.

Свідченням про те, що в селі була восьмирічна народна школа, є документ про освіту, виданий 29.06 1940 р. Цей документ зберіг Балецький Михайло Васильович 1926 року народження, який почав навчатись в чеській школі, а закінчував в угорській – в 1940 році, тому записи в цьому документі на угорській і тогочасній руській мовах.

В селі діяла Господарська школа. Із Господарської школи приходили в старші класи народної школи „учетники”, тобто вчені люди, „науковці” у перекладі на сучасну мову. „Учетники” Господарської школи, що мала рівень сучасного технікуму, вчили дітей, як грамотно і правильно доглядати сад, вести щеплення садово-городніх культур, викладали основи тогочасної агрономії та ветеринарії, мали свої досліди на полях, не тільки викладали теорію, а й на практиці доводили переваги наукового підходу до ведення сільського господарства. Носили „учетники” свою форму – зелений одяг (сорочку, штани, піджак установленого покрою і зразку). Найбільше запам’ятались тодішнім учням викладачі Господарської школи Лакес та Адамек. Лакес пізніше став засновником і першим директором сільськогосподарського технікуму міста Мукачево.

Господарська школа знаходилася в центрі села. В роки Другої світової війни там був розміщений військовий госпіталь, а після війни – адміністративний корпус Гірсько-Карпатської дослідної станції. Зараз тут – квартири працівників дослідного господарства. Цей  воповерховий будинок був зведений ще в далекому 1902 році угорським багатієм Алмошо, звідси і походять назви „Алмошовий двір”, „Алмошова школа”, а в селі побутувала  назва „Аломський двір”, „Аломська школа”.

Паралельно із народною школою в селі чеським урядом була відкрита горожанська школа. Це сталося 1935 року за наказом закарпатського референта з народної освіти. В ній навчались хлопці і дівчата із сіл Нижньоверечанського і Воловецького кущів. В той час Нижні Верецькі входили до Свалявського району. Школа була платною, річна оплата становила 200 чеських крон. Набір до горожанської школи відбувався за співбесідою, а набирали лише тих дітей, котрі вчилися в народних школах на „добре” та „відмінно”. Горожанську школу очолював Дезидерій Бадик, високоерудована людина, вимогливий, принциповий і справедливий педагог. Всього у школі навчалося 55 учнів, які в 1938 році успішно закінчили її.

При горожанській школі з 1935 по 1938 рік була  рганізована так звана Промислова школа. Організував її роботу директор „Горожанки” Дезидерій  адик. Завідував її роботою Юрій Корпош, вів уроки математики, фізики, природознавства. Промислова школа ставила собі за мету підготувати випускників горожанської школи до професійної роботи. Її випускники отримували відповідний документ для трудовлаштування в торгівлі та промисловості. Загальна промислова доповнююча школа працювала в післяобідній час, після  5-6 уроків в горожанці учні займалися ще 3-4 уроки в промисловій школі.

Старожил села Гаснюк У.М., 1925 р.н., згадує, що діти в школу ходили з синьо-жовтими прапорцями і скандували такі слова:

Синьо-жовта фарба –

То є наше знам’я

Хто русин, під нього стань

І Вітчизну свою хрань!

А ще в школі в цей час вчили Гімн „Ще не вмерла Україна”. Старожили з задоволенням цитують його, знають напам’ять від початку і до кінця. До речі, текст і мотив Гімну той самий, що звучить і в наш час.

Про буремний 1939 рік, про те як саме проводили колони заарештованих січовиків і як їх розстріляли на Верецькому перевалі, дізнаємось із розповідей очевидця цих подій Ігнася В.М.

З 1939 року в нашому краї знову хазяйнують угорці. Школа продовжує працювати і в сорокові роки, коли йшла ІІ світова війна. Але працював всього 1 клас, діти відвідували школу рідко, неохоче. Якщо чеська влада штрафувала українців за невідвідування школи, то угорці до цього ставились не так принципово, стверджували, що пастухом корів, коней можна бути і без освіти.

ІІІ. Висновки

Багата, цікава, неповторна історія нашого села. Чимало зусиль приклали учні та вчителі Нижньоворітської ЗОШ І-ІІІ ступенів для того, щоб зібрати цей унікальний матеріал.  Особливо хочеться подякувати педагогу-організатору - Погорляк Ганні Олексіївні, яка поєднала всі іторичні події в один нерозривний хронологічний ланцюг.  (2008рік.)

Висловлюємо щиру вдячність ветеранам педагогічної праці  Кураху М.П., Шумському І.Ф., старожилам села Балецькому М.В., Гаснюку І.М., Ігнасю В.М., рідним покійного Чакавого В.М., який  першим в селі створив рукописну книгу про історичне минуле села, а також рідним покійних ветеранів Великої Вітчизняної війни  Гвоздака І.Г., Коріш М.І. за розуміння, щиру допомогу та доброзичливість.

Список  використаної літератури

1.      Архівні  матеріали, зібрані старожилом села Чакавим В.М.

2.      Аржевітін С.Шугаї. Історія верховинського села Колочава. - „Український письменник” - 2006р.

3.      Історія міст і сіл Закарпаття. – Київ  1964р.

4.      Місцеві матеріали шкільного краєзнавчого музею.

5.      Мудра  Ю.  Історія Закарпаття. – Ужгород – 1998р.

6.      Олашин А.В. Історія Закарпаття. Навчальний посібник для середніх шкіл. – Київ – 1997р.

7.      Пагиря  В.Зорі Верховини. – Воловець – 1995р.

8.      Пагиря В. Верхні Ворота. – Ужгород – 2006р.

9.      Фотографії із сімейного  альбому  жительки  села Курах Г.М.
10. Інтернет-ресурс 
http://www.travelua.com.ua/zakarpattya/voloveckij/nizhni-vorota.html. 
https://uk.wikipedia.org/wiki/Нижні_Ворота
http://carpathians.eu/karpatskii-narod/administrativni-raioni/zakarpatska-oblast/voloveckii-raion/nizhni-vorota-selo.html
http://ukrssr.com.ua/zakarp/volovetskiy/nizhni-vorota-volovetskiy-rayon-zakarpatska-oblast

Повернутися на головну сторінку!