Звернення Папи

Проповіді Папи

Що більше священик наближається до людей, то більше він почуватиметься близьким до Ісуса — і навпаки

На це звернув увагу Папа Франциск у неділю, 2 липня 2017 р., коментуючи перед молитвою «Ангел Господній» євангельський уривок про те, як Ісус навчав апостолів перед їхньою першою місією галилейськими та юдейськими селами. Святіший Отець вказав: Спаситель підкреслює два аспекти, «суттєві в житті учня-місіонера». Першим є те, що «його зв’язок з Ісусом сильніший за будь-які інші узи», а другий — «місіонер несе не себе, а Ісуса, а через Нього — любов Небесного Отця». Ісус навчав: «Той, хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, той Мене недостойний». «Любов батька, ніжність матері, солодка дружба між братами й сестрами — все це, хоч і є добрим та правильним, не може протиставлятися Христові. Не тому що Він хоче, щоб ми були безсердечними й невдячними — зовсім навпаки; але тому що стан учнівства вимагає пріоритетних стосунків з учителем», — пояснив Папа: «Це стосується кожного учня: мирянина, священика, єпископа, для яких ці стосунки — пріоритетні. Можливо, першим запитанням, яке ми повинні поставити християнинові, буде таке: чи ти зустрічаєшся з Ісусом? Чи ти молишся до Ісуса?» За словами Наступника св. Петра, той, хто живе цими узами любові й життя з Господом Ісусом, «стає Його представником», насамперед «завдяки способові життя». Настільки, що Ісус, посилаючи учнів на місію, каже: «Хто приймає вас, той Мене приймає, а той, хто Мене приймає, приймає Того, хто Мене послав». А тому необхідно, аби «люди могли відчути, що для цього учня Ісус — насправді Господь, насправді центр його життя, все у його житті». «І не має значення, — підкреслив Єпископ Рима, — чи він, як і кожна людина, має свої обмеження та помилки, — лиш би мав смирення їх визнати. Важливо, щоб він не мав нещирого серця, бо це небезпечно. Я — християнин, Ісусів учень, священик, єпископ, і маю нещире серце? Ні, так не годиться! Не можна мати лукаве серце. Серце має бути простим, цілісним, чесним із собою та ближніми. Дволикість не є християнською». У цьому контексті Папа поділився досвідом священика, порівнюючи його зі «чашкою прохолодної води», про яку Ісус говорить у цьому євангельському уривкові. «У місії, — сказав він, — існує взаємність: якщо ти все віддаєш Ісусові, то люди розпізнають у тобі Господа; але це водночас допомагає тобі щодня навертатися до Нього, оновлюватися й очищатися від компромісів і перемагати спокуси. Що більше священик наближається до Божого люду, то більше почуватиметься близьким до Ісуса, й що більше священик наближається до Ісуса, то більше почувається близьким до Божого люду». «Пречиста Діва Марія особисто пересвідчилася в тому, що́ означає любити Ісуса, відрікаючись себе й надаючи нового значення родинним зв’язкам у світлі віри в Нього», — підсумував Святіший Отець, побажавши: «Нехай же вона своїм материнським заступництвом допоможе нам бути свобідними та радісними місіонерами Євангелія!» Після молитви «Ангел Господній» Папа Франциск згадав про Венесуелу, запросивши до окремої молитви за цю латиноамериканську країну. «Дорогі брати й сестри, — сказав він, — 5 липня буде свято незалежності Венесуели. Запевняю у своїх молитвах за цю дорогу країну та висловлюю свою близькість родинам, які втратили дітей під час вуличних демонстрацій. Звертаюся із закликом покласти край насильству та знайти мирне й демократичне вирішення кризи. Пресвята Богородиця з Коромото, заступайся за Венесуелу! А тепер усі разом помолімося до Пресвятої Богородиці з Коромото», — закликав Святіший Отець і почав молитися «Радуйся, Маріє». За матеріалами: Радіо Ватикану  

Джерело: CREDO: http://credo.pro/2017/07/185917

Великий Четвер 2017 з Папою Франциском

 

З Енциклік Папи Римського

 "Про співвідношення розуму та віри"

У пошуках істини

У Діяннях святих апостолів євангеліст Лука розповідає, як під час однієї зі своїх місійних подорожей Павло прибув до Афін. Місто філософів було повне статуй, які зображали різноманітні божества. Один із жертовників привернув особливу увагу Павла, і він тут же використав це як вихідний пункт для своєї проповіді. «Мужі афінські! — сказав він. — Із усього я бачу, що ви дуже побожні. Бо, проходячи та оглядаючи святощі ваші, я знайшов також жертівника, що на ньому написано: «Незнаному Богові». Ось Того, Кого навмання ви шануєте, Того я проповідую вам» (Діян. 17, 22-23). Після цього вступу Павло говорить про Бога як Творця, як про Того, Хто перевищує все і є джерелом усякого життя. Далі він стверджує: «І ввесь людський рід Він з одного створив, щоб замешкати всю поверхню землі, і призначив окреслені доби й границі замешкання їх, щоб Бога шукали вони, чи Його не відчують, і не знайдуть, хоч Він недалеко від кожного з нас» (Діян. 17, 26).

Апостол демонструє істину, якій Церква завжди надавала великої ваги: у глибині людського серця є паросток прагнення до Бога і туга за Ним. Про це з усією силою нагадує і літургія Великої П'ятниці, коли, заохочуючи молитися за невіруючих, говорить: «Усемогутній, вічний Боже, Ти створив усіх людей, щоб вони завжди Тебе шукали, а знайшовши, пізнали мир» . Отож існує дорога, яку людина, якщо хоче, може подолати; початок свій ця дорога бере у здатності розуму піднятися над тим, що випадкове, і тягтися до нескінченності. Людина у різні епохи різними способами виражала це своє внутрішнє прагнення. Література, музика, живопис, скульптура, архітектура та інші витвори її творчого розуму стали засобами вираження неспокою, який змушує її до невпинного шукання. 

«Всі люди прагнуть знання» , а справжнім об'єктом цього прагнення є істина. Навіть у щоденному житті ми бачимо, як кожна людина старається пізнати об'єктивний стан речей, не вдовольняючись інформацією з інших рук. Людина — це єдина істота в усьому видимому створеному світі, яка здатна не тільки знати, але й усвідомлювати, що знає, і тому прагне пізнати істинну суть речей, які є предметом її сприйняття. 

Істина являється людині спочатку у вигляді питань: Чи життя має сенс? До чого воно прямує? Щоденний досвід власного і чужого страждання, численні події, що відбуваються на наших очах, але у світлі розуму видаються незрозумілими, — цього всього досить, щоб змусити нас поставити собі драматичне питання про сенс життя . До цього треба додати, що першою абсолютно неспростовною істиною нашого буття — поза самим фактом, що ми існуємо — є неминучість смерті. Ця тривожна дійсність наказує нам шукати вичерпну відповідь. Кожен прагне — і мусить — знати правду про те, що його чекає. Кожен хоче знати, чи буде смерть кінцем його існування, чи є щось, що не зникає після смерті; чи можна нам мати надію на життя по смерті чи ні. 

Різні аспекти істини про людину

Проте треба визнати, що пошуки істини не завжди послідовно спрямовані в такому виразно окресленому напрямі. Природні обмеження розуму і непостійність серця часто затемнюють людські шукання і заводять їх на манівці. Сильнішими від Істини можуть виявитися різні інші прагнення. Трапляється також, що людина просто втікає від істини, ледь побачивши її звіддаля, бо боїться наслідків. Проте навіть тоді, коли людина її уникає, істина все одно впливає на її життя. Людина не може базувати своє життя на чомусь непевному, на сумніві або неправді, бо таке життя вічно породжує страх і неспокій. Отже, людину можна визначити як того, хто шукає істину.

Людина не створена для того, щоб бути самотньою. Вона народжується і виростає в сім'ї, аби згодом своєю працею прилучитися до суспільного життя. Уже з дня народження вона включена до певної традиції, переймаючи від неї не тільки мову й культуру, а й численні істини, в які вона вірить майже інстинктивно. Бо хто ж зміг би піддати критичній оцінці численні результати наукових досліджень, на яких базується сучасне життя? Хто зміг би на свій страх і ризик контролювати потік інформації, яка день-у-день надходить з усіх куточків світу і яку здебільшого сприймаємо як правдиву? Хто, врешті, зміг би знову пройти дорогами випробувань і роздумів, на яких людство нагромадило скарби мудрості й релігійності? Людина — істота, яка шукає істину — є також тим, хто живе вірою.

Скільки ж прикладів можна навести, щоб це проілюструвати! Проте мені найперше спадають на думку свідчення мучеників. Мученик є найбільш автентичним свідком істини про життя. Він знає, що завдяки зустрічі з Ісусом Христом знайшов Істину про власне життя, і цього переконання ніхто і ніщо не може в нього відібрати. Ані страждання, ані смерть, заподіяна насильством, не змусять його відступитися від істини, яку він відкрив, зустрівши Христа. Ось чому до сьогоднішнього дня свідчення мучеників не перестають захоплювати, діставати визнання, привертати увагу й спонукати до наслідування. А довіряємо ми їхньому слову тому, що бачимо в них справжнє свідчення любові, якій не потрібні багатослівні докази, щоб переконати нас, бо вона промовляє до кожної людини тим, що людина в глибині серця вже визнає істиною і чого здавна шукає. Мученик пробуджує у нас глибоку довіру, оскільки говорить те, що ми вже відчуваємо, і відкрито висловлює те, що ми так само хотіли б висловити.

З того, що я досі сказав, випливає, що людина перебуває на дорозі пошуку, якого власними силами завершити не може: вона шукає істини або особи, якій би могла довіритися. Християнська віра виходить їй назустріч і показує конкретну можливість досягти мети шукань, бо допомагає людині піднятися над наївною вірою і впроваджує її у стан благодаті, в якому вона може прилучитися до тайни Христа, а в Ньому отримати істинне і повне пізнання Єдиного в Тройці Бога. Отже, в Ісусі Христі, Який є Істина, віра вбачає найвище покликання людства, яке дає йому змогу виконати те, чого воно прагне і за чим тужить.

Істина, яку Бог нам об'являє в Ісусі Христі, не суперечить істинам, до яких можна дійти шляхом філософської рефлексії. Навпаки, ці два способи пізнання провадять до повноти істини. Єдність істини є головним постулатом людського розуму, вираженим у законі несуперечності. Об'явлення надає цій єдності переконливості, показуючи, що Бог Творець є також Богом історії спасіння. Той самий єдиний Бог, Котрий є фундаментом і запорукою пізнаваності й раціональності природного порядку речей, на який із довірою спираються людські науки , об'являється і як Отець Господа нашого Ісуса Христа. Єдність природної та об'явленої істини знаходить живе й особистісне воплочення у Христі, як нагадує нам апостол: «Правда в Ісусі» (пор.: Еф. 4, 21; пор.: Кол. 1, 15-20). Він є Предвічне Слово, через Яке все постало, і водночас Слово Воплочене, Яке всім Собою об'являє Отця (пор.: Ів. 1, 14.18). Те, чого людський розум шукає, «не відаючи його» (пор.: Діян. 17, 23), можна знайти тільки через Христа, бо те, що в Ньому об'являється, є «повнотою істини» (пор.: Ів. 1, 14-16) усякого творіння, яке в Ньому й Ним було створене, а отже, Ним «стоїть» (пор.: Кол. 1, 17).

Повернутися на головну сторінку!